Ін'єкція зла.

Зло входить всередину повільно і непомітно. Йому досить малої тріщини. Як ін'єкція в один кубик в крапельниці з фізрозчину - достатньо лише проколу. Воно вітається, знімає взуття, запитує - де можна присісти, виключно ввічливе та привітне. А ти, така заклопотана, махаєш рукою, он туди, туди сідай, і навіть не піднімеш очі, щоб подивитись у чорне провалля обличчя нового гостя. Голку введено. Ін'єкція готова. Зло продовжує сидіти там, де йому сказали, та ін'єкція потихеньку розповзається, краде колір, краде світло, краде голос, краде життя. Усе гаразд, тобі уже 27, давно пора - визирає з далекого закутка і посміхається чорна-вона. Повертається обличчям до зла біла-вона. Повертається і падає, і опиняється вмить на дні безодні, вертить головою вправо та вліво, хоч і все добре розуміє. Голку витягають. Шприц пустий. Фізрозчин залито чорнотою, за законами дифузії вона заволікує прозору рідину, у якій ти дихаєш, зачорнює легені, заливає чорним кров, а за нею й усе тіло. Виходу немає. Біла-вона лежить на дні безодні і навіть сліз їй непотібно. Повільно зникає. Її частинка життя завершилась. Її роль вичерпалась. Її світло гине. Вона згадує, як було тепло і радісно, поки всередину не увійшло зло. А зло сидить там, де його посадили, обіймає за талію чорну-її і вони будують свої плани на майбутнє.
Аж раптом щось робить "хрусь". Достатньо однієї тріщини... Чорна рідина як нестримний потік видирається назовні, сльозами, болем, розкаянням. Злу нестає повітря, воно дуситься, воно як риба, викинута зі звичного середовиша, бліді пальці роздирають горло... Воно зникає. Зникає і взуття, залишене при вході.
Біла-вона відчуває, що може піднятись. Відкриває очі. Вона знову вижила.
Чорна-вона ховається в далекий куток. До наступного разу...

Рибки, що плавають в акваріумі зіниць.

Люблю дивитись в очі людей. Там добре видно рибок, що плавають всередині. Кольорових рибок-клоунів, зубатих рибок-піраній, хазяйновитих рибок-скумбрій, однобоких рибок-камбал, безтолкових рибок-бичків.... а бувають іще такі, що всередині плавають кальмари, або креветки, або восьминоги. А бувають такі, всередині яких плавають заморожені риби з мертвими очима.

Люди справно харчуюють своїх рибок, підсипаючи їх корму із роздумів. Цікаво, чим годують своїх рибок хазяйки піраній? Мабуть, чужими рибками... 

Заглядаючи в акваріум через зіниці, я ніби пірнаю у воду. Спершу мої рибки панікують і хочуть тікати, але я кажу їм, що ми не на довго. Лише поглянути на рибок цього акваріуму. 

Коли хтось відводить очі, впіймавши мій погляд, я думаю, що наші рибки не порозумілись. Шкода, можливо, вийде наступного разу - кажуть мені мої рибки. 

Вперед і вгору.

На наших дорогах життя не стоять камінці-дороговкази з підписами. Ніхто не розказує нам, що ми втратимо, якщо підемо на право, чи на ліво. І немає таксофону на роздоріжжі, щоб зателефонувати у небесну довідку і дізнатись, що твій шлях - це он той, ондечкий. І ти стоїш, і ноги вже давно хочуть кудись тупати, але мнешся, мнешся, мнешся... Куди?
У маленької дитини сотні шляхів попереду. Вона може стати ким завгодно... Але час минає. До одних справ знаходяться "вчителі", до інших "відвертачі". Кількість доріг зменшується. Перехрестя стає не таким вже й безмежним. А коли воно стає не безмежним, з'являється страх вірного вибору. Яка дорога зелена? На якій і себе не втратиш, і коня?
Насправді, на цьому перехресті було б досить одного каменя з одним написом. Ти можеш це полюбити? Тоді іди. Можна навіть спробувати пару кроків, перевірити себе. Ніхто не каже, що потрібно обрати раз і назавжди. Але якщо ти уже впевнився, що цей шлях тобі не полюбити... повертайся на перехрестя. Ну і тоді все ж таки... Яка?
Богатир не довго думав, коли прочитав напис "Наліво підеш - коня втратиш, направо підеш - себе загубиш, прямо підеш - смерть знайдеш." Як не глянь, безвиграшна ситуація. Але він просто любив своє діло і не боявся іти. Вперед і вгору. А кінець який?..

Ніколи не перестає.

Огортати теплом, дарувати радість. Синє небо, а я часом забуваю, що воно буває таке синє. А ще шість кілограм муркоти на мені щоранку. І дихати мені прямо у вухо, щоб я точно знала, вони чекають, поки я відкрию очі. І лікувати музикою, яка завжди є тією, що необхідна для мене. І зеленим листям моїх співжителів, які справно продукують кисень і навіть не ображаються, якщо я забуваю напоїти їх. Купати живим світлом і обіймати тепло-густою темрявою. Коли закриваєш очі, згортаєшся у свій простір спочинку і кожен м'яз солодко ниє, розслабляючись. І як читаю щось чудове, дивлюсь щось прекрасне, живу чимось неймовірним.
Всесвіт, він такий. Ніколи не перестає. Любити і дивувати мене...

Сумно.

Інколи стає невимовно... сумно.
І я кажу собі - адже ти не дерево, ти можеш змінити місце, де ти є. Можеш змінити коло людей, що тебе оточують.
Та це важко... чому так важко щось змінювати?
Тому що я не впевнена у тому, що це правильний крок.
Чим старшим стаєш, тим важче даються прийняття рішень. Уже не можеш нічого зробити здуру, і цим врятувати себе. Думаєш - чим моє рішення може нашкодити іншим. Чи маю я право на це? А можливо, мені просто страшно? А можливо.... мені вже просто все одно?
Лише сумно.... так сумно.
Я часто згадую фразу, давно-давно прочитану в одній із книг Лук'яненка.
"Роза без шипов превратилась в шипы без розы."

Чудо, яке неможливо подарувати самому.

І тут я зрозуміла. Нікому нічого не можливо дати, якщо не любиш.
Коли ми хочемо співчувати, бути уважними, допомогти (а може й не хочемо, але треба) - нічого не вийде, якщо немає в цьому любові. Причому, взаємної! Ну, може і вийде, але наперекосяк, не так як треба і взагалі не добре.
Я, взагалі-то, знала це і раніше, але не розуміла механізму.
Чудо - це добре діло, народжене взаємністю випромінюваних почуттів.
Ось, наприклад, заходжу у маршрутку, зла і втомлена, купа хлопців сидить, вільних місць немає, і хмарою над головою купчаться думки явно не позитивного характеру. Ось в таких умовах не буває чуда. Але якщо я заходжу і думаю - всі втомлені, не лише я, добре, що нарешті їдемо додому, мабуть, мені випало постояти, бо я тут найбадьоріша, а якщо так, то уявити лише які вони втомлені... і чудо стається.
Випромінювати любов, думаючи про інших, турбуючись про інших, допомагаючи іншим, це можливість стати частинкою мережі добра, провідником чуда. Допомогти з важкою сумкою, з дитячим візочком при виході з тролейбуса, з автоматом поповнення рахунку, з потрібним інструментом або інформацією... коли отримуєш шанс зробити щось добре - це безцінно.
Але не варто забувати, що чудо - справа взаємна. Якщо людина не відкрита до допомоги і думає, що всі навколо безсердечні сволоти, то навряд чи вдасться їй допомогти, навіть якщо допомога потребується. Нічого не вийде, якщо немає любові. До усього. 

Подорослішай.

Так, здається, і нічого особливого. Нічого складного немає в тому, щоб злитись, коли злишся, радіти, коли радієш, сміятись і сумувати, використовуючи прямий канал передачі і відображення інформації, не викривляючи її.  Не дарма ж кажуть - все написано на обличчі. Діти так і роблять. Але ось діти дорослішають. І потрохи справжні емоції зникають з їх обличчя. А потім і з їхнього серця. Коли ти дорослий - може статись так, що уже і не знаєш, чи правду говорить тобі твоє серце, а чи не сам себе надурив? Серце мертвіє, обростає твердою коростою лицемірства, і вже більше не чути його голос. В дитинстві казали - подорослішай, нарешті. Дорослі - це такі собі розчаровані істоти, що уже ні в що не вірять. Вони дивляться на світ з точки зору вигоди і практичності, і цим двом законам підкорюють усе, навіть свої емоції та почуття. Тому їхнє серце мусить відчувати те, що нав'яжуть йому, а обличчя видає чітко профільтровану інформацію, яка пройшла цензуру на виході. Але якщо дивитись з висоти пташиного польоту, коли ти бачиш усе, а не тільки вигоду? Якщо серце не обманювати? Якщо бути чесним і щирим? Якщо..?
Та я не знаю. Я уже серед дорослих. Хоча іноді... іноді я чую, як мені кажуть "подорослішай". І тоді я, сама не знати чому, радію.

Генеральне прибирання.

Промайнуло. Пройшло. Повз мене. Залишило купу сміття.
А я люблю фортепіанні мелодії і мрію навчитись грати на піаніно. Тому що музика - це свобода. Це крильця метеликів, це легкі пір'їнки, це щось беззахисне і в той же час дуже сильне.
І прибирання я також люблю. Тому що це гарна звичка - прибирати на робочому столі, прибирати в домі, прибирати в голові і в серці. Можливо, і варто пошкодувати сміття, яке викидаєш, і деяке навіть відкласти у далеку-далеку комірчину, але... потім усе одно викинеться. Головне відсортувати. Сміття на переробку, скло, метал, макулатура, біль, гнів, образа, а ось це пакет для жалю. Мабуть, не вистачить, треба ще один.
Але досить, досить, досить плавати в смітті!.. Вирватись з вигрібної ями, і видихнути. Повернути частинки себе, розкидані в незавершених творіннях, в улюблених місцях, покинуті і забуті. Зібрати у єдине ціле пазл своєї особистості. Ось це я люблю. А це я прощаю.
І все ж, я люблю фортепіанні мелодії.. Вони сумлінно супроводжують мене, поки я збираю пакети зі сміттям.

Коли з тобою говорять чужі слова.

Плаття. Чарівне і привабливе, лише я у ньому як щось чуже. Так буває, коли серце мовчить. Дивишся у дзеркало і все просто-простісінько мовчить. Заніміло, заціпило, задухло. Очі. Мені в очі дивляться мої власні очі. Що? Скажи щось. Скоро потрібно буде увійти в клітку з тиграми. Що ти скажеш їм? Будеш посміхатись, як завжди?
Сьогодні я вже втомилась посміхатись. У відповідь на чужі слова, які топчуть твоє, вивірене супер-точним мірилом, приміряне, укладене у сердечні духовні пустоти. Що все не так, що це не так, і те не так, що ти не так. Добра, дурна, закрита і забита, ох та що ви, дякую за таку кількість компліментів. Ні, ви так не хвилюйтесь, все зі мною насправді гаразд. Просто я одержима мрією, чи то це можна сказати ціль мого життя. Звучить вона просто "стати краще". А реалізую її я через принцип "жити не для себе". Але ж як тяжко, як тяжко, коли з тобою говорять чужі слова, говорять, що ти ніби то якийсь брак. Пробачте, що я живу. Але я буду жити так і далі.

Одягаю посмішку як плаття, чарівне і привабливе. Але чомусь на моєму обличчі чуже.

Завмерле.

Уявіть собі.
Не ласкавих котів. Не гарячий чай. Не тепле літо. Не холодну зиму. Не справжні почуття.
Застигло і завмерло все без коливань. Як маятник, який зупинили. Нічого не досягає піку, не виходить на відмітку 100%. Є навіть термін такий "тепло-хладний".
Завмерлий внутрішній маятник не перериває фізіологічне життя. Продовжуємо жити. Робимо все, що треба робити. Що повинні робити. Дихаємо. Переробляємо їжу. Рухаємося в стабільному темпі.
РОБОТИ. Кламц-кламц-кламц. Скрип. Скрип. Не живі...
Нічого не радує, нічого не засмучує. Нічого не хочеться.
Лишень уявіть собі...
А так багато. Так багато стоячих маятників обертається навколо мене. Живі мерці, чи то мертві душі... Дивлячись на них сама стаю такою. Ще трохи і замру, виклавши слово "вічність" з уламків криги від мого серця...
Надлишкові коливання шкідливі. Але і стояти маятник не повинен.
Штурхніть його, ну. Не дайте йому завмерти...

Невідомому.

Дай руку мені.. Підемо разом далеко-далеко, аж до кінця. Будемо сміятись над однаковими жартами, любити одні і ті самі солодощі, вибирати однакові фільми, а усе тому що ти полюбиш моє, а я полюблю твоє. Качелі і дерева, метелики і сніг, усе буде мати місце в нашому світі, усе буде новими фарбами, новими відчуттями, новими запахами, усе буде з приправою із наших почуттів. Дай руку мені... так щоб ніколи, ніколи не відпускати її, не розривати невидимий ланцюжок зв'язку, по якому будуть передаватись наші настрої, наші емоції, передаватись і ділитись на два. І на кінчиках пальців буде залишатись відчуття твого тепла, таке вічне, ніколи не втрачу його. Дай руку мені... і просто створимо світ.

У кулі.

Серце, серце, чого тобі треба? Чого ти як неживе, як механічний годинник, що зупинився, очікуючи чогось... чого?..
Прагматики, реалісти, лайливі та знаючі життя, як я вас боюсь, насправді. Ні краплинки доброти ні в жодному оці, і от як з такими розмовляти?... А я люблю посміхатись, і йдеш ось так, посміхаєшся, і тут тобі такі очі на зустріч, страшні і злі. Я одразу лякаюсь і втуплююсь поглядом в ноги. Я люблю людей, але... я їх боюсь. Люди бувають страшними. І серце моє ховається в п'ятку, трамбується там, тихеньке і робить вигляд, що неживе.
Йдучи по вулиці, я люблю уявляти навколо себе кулю, таку собі виокремлену, сяюючу броню, яку ніхто не проб'є. Йду в броні і посміхаюсь. Але згодом починаю думати, що я не в броні, а хом'як у пластиковому шарику, і одразу стає сумно. І хочеться закритись у своїй квартирі і ніколи-ніколи не виходити і не бачити людей.
Серце, чого тобі? Ти сидиш у п'ятці, то й сиди там... Чого тобі треба? У сяюючу, але все ж таки пластикову кулю, ніхто не прагне. Можна просто бути спокійною і зваженою, працювати і займатись хобі, бути собою і не ламати нічого, перетворюючи себе під чужими бажаннями на полотно абстракціоніста.
Я люблю тепло. Мерзляча страшенно, навіть зараз у мене під ковдрою в ногах електрична грілка. Але моя улюблена пора року - сніжно-біла зима. Так і ти серце. Ти любиш бути незайнятим. Але насправді... насправді-насправдісічки хочеш бути захопленим, вилізти з п'ятки, розпростерти крила, заспівати...
Але люди старшні, вони закидують страшними словами, роблять страшні очі, залишають за собою страшні спогади. Як би не посміхався, рука, яка хоче вдарити - не зупиниться.
Тому не ний. Завтра, як і кожного ранку, я заштовхаю тебе у п'ятку, натягну сяючу пластикову кулю, і покочу її, як знающий хом'як. Все добре, серце. Колись... це я тобі обіцяю! Колись хтось побачить нашу посмішку і постукає в сяючу кулю...

Остання краплинка посмішки.

І коли у тебе залишається остання краплинка посмішки, така маленька, що її можна помітити лише у кутиках очей, тоді раптово дещо дуже бажане стає непотрібним. Це можна буде відчути одразу на смак, на погляд, на дотик… у всьому навколо і всередині. Як неочікуване відключення електрики – немає світла, немає комп’ютера, немає телевізора, лише годинник відраховує секунди тимчасової ізоляції. Так буває, коли дуже тягнешся, дуже прагнеш, здається, зараз поставиш світ з ніг на голову і… теньк. Ланцюжок натягнувся і розірвався. Інерція миттєво відкидає у протилежний бік. Можна ще багато роздумувати, вичавлюючи з себе висновки, вислуховувати мільйон небайдужих порад, колупатись в копичці попелу, та все даремно. Коли запитуєш себе: «Ти цього хотіла?», «Це тобі було потрібно?» і однозначно розумієш, що скажеш у відповідь.
І тоді ти опиняєшся у воді. У той момент повітря навколо тебе було замінено водою. Ти продовжуєш дихати і іноді щось говорити, але важко рухатись і неможливо кричати. Така собі медуза, ти навіть рада, що опинилась у воді, адже тепер ніхто не поранить твоє хворе біле м’ясо, та й ти сама не вжалиш тих, хто був неуважним і опинився занадто близько. Усе в порядку, правила крейдяного кола діють навіть у воді, ти всередині, вони назовні, вони тебе не дістануть.
Та що ж це. Тягне свої руки-калічки, шкутильгає, спотикається і падає недужне бажання. Дещо омріяне і тепер непотрібне. Дивишся і так соромно, ніби увесь світ бачить поряд з тобою це безпорадне створіння. Ховаєш його за спиною, робиш вигляд, що нічого не помічаєш. Так простіше тоді, коли все, що в тебе залишилось це остання краплинка посмішки.

Слова.

Як вибудовуються слова ... буква за буквою. Якими різними вони можуть бути, складаючись з одних і тих же звуків. Покласти в слова таємницю. Розкрити в словах все. Заніміти від тяжкості, коли розум продовжує говорити ... Слова сильні. Слова потворної туги. Слова терпкої радості.
Я не вірю в слова.
Але іноді буває так, що вони складаються в дивовижні фрази, які начебто писала не я. Фрази, які розповідають все до глибини, які можуть сказати так, як я сама і не знала.
Тому я люблю писати.
Слова це так багато сенсів. Кожен день ці сенси можуть змінюватися. Розпорошуватись в плині часу.
Якби я могла розповісти історію про ці слова. Слова, які безглузді без вкладених почуттів. Слова на кшталт любові чи ненависті. Туги і гіркоти. Сумнівів і впевненості.
Я хочу вірити словам. Таким, якими вони є, зараз.

Про досвід.

Сонце бачили у цьому світі усі покоління за всі віки. Первісні люди, стародавні люди, середньовічні люди, люди нової історії і новітньої бачили в ньому кожен щось своє, при цьому яро захищаючи свою правоту. Не дарма ж спалили Коперника. Та навіть якби сучасники сказали сердньовічникам, що сонце – це зірка, все одно ніхто б не повірив.
Еволюція сонцесприйняття схожа на шлях набуття досвіду. Суто індивідуальний шлях, на якому лежать граблі з дбайливо вирізаними іменами. Для кожного свої. Кожній людині Всесвіт готує тільки їй зрозумілі і корисні уроки, кожній укладає свій шлях по сходинках. Саме тому ділитись якимось-то досвідом – абсолютно безглузда річ. Дієвий лише той досвід, що здобутий через свої уроки, свій біль і сльози. Чужий досвід, що ти не відчув, ніколи не стане корисним надбанням, до нього завжди або ще далеко, або уже пізно.
Як би хто не намагався щось передати – все залежить лише від того, що може прийняти друга сторона. Зазвичай ця величина дорівнює нулю.
Уроки життя бувають нестерпними, а набутий досвід – гірким. Але набутий досвід вбереже від більш страшних і критичних помилок, зупинить у потрібний момент. Шкода тільки, що уроків не уникнути. Адже допоки ще ніхто не навчився переймати уже набутий досвід, пропускаючи уроки.

«Говори, что думаешь и думай, что говоришь.»

Мій улюблений фільм – «Трасса 60». Але я не про фільми. Є там така фраза: «Говори, что думаешь и думай, что говоришь.»

«Говори, что думаешь.»

І усі хами тут подумали, круто, я так і роблю! Але ж це не про хамство. Говорити те, що думаєш, це зовсім не означає кидати людині в лице свою думку, наче мокру ганчірку. Це.. про щирість. Щирість така чудова штука. Щирість це чесність перед собою і оточуючими. Щирість є критерієм відсутності самообману. А самообман... яка небезпечна річ. Поховавши себе під горами самообману і не знайдеш, і не дізнаєшся, що було істинним у твоїх почуттях і відчуттях.
Самообман – страшна зброя хворого, що бажає захистити себе від болю серця. Це як духовний вірус імунодефіциту. Самообман виправдовує людину в очах себе самої. Людина у путах самообману не може рости і розвиватись. Щирість і чесність дає чистий погляд на себе, і тільки тоді душа має шанс стати на сходинку краще. Але як це тяжко бути щирим і не переступити кордон хамства. Не зачепити нічиїх інтересів, не задіти нічиє хворе м’ясо, бути просто чесним. З іншими. А ще важче – з собою. Коли придумуєш сотню виправдань і пояснень, тільки б… не відкритись, не довіритись, не постраждати.

«Думай, что говоришь.»
Люди часто не думають, що вони говорять. Є безповоротні слова. Є слова, які не можна говорити вголос, і навіть думати ними не можна. Слова залишаються. Висять у повітрі. І у мабутньому обов'зково збудуться. Повернуться. Вдарять бумерангом. Як можна так необачно кидатись словами?? І це аж ніяк не чесність і не щирість, коли зопалу говорять: «Щоб ти здох, зникни і не з'являйся у моєму житті більше ніколи.» Це голос образи. А за свої слова потрібно відповідати. Як сказав, так і буде. Неможливо забрати слова назад. Тому потрібно думати, що ж ти говориш.

Поєднуючи правило в одне ціле, отримуєш ідеальну модель спілкування. Але суть у цьому одна – як і будь якій іншій «вихідній» дії людини – не зашкодь собі і тим, хто поряд з тобою. Хоча б так…

Дерева люблять вітер.

Мабуть, дерева люблять вітер. Не буревій, а саме вітер… Адже це їх єдина можливість відчути рух. Чорне від вологості, іще по-зимовому голе, їх гілля хитається на диво синхронно, ніби у якомусь химерному танці. Чи відпочивають вони, поки їх загойдують вітри, засипає білий сніг, обіймає холодом іній?..
Які сни бачать дерева взимку? Вони бачать сни… як навесні, розправивши листя, будуть перешіптуватись між собою, користуючись вітровим телефоном. Як будуть колихати зелені зірчасті крони, ловлячи гаряче сонячне проміння. Як будуть жадібно вмивати запилюжене листя літньою зливою. Як будуть обсипати перехожих десантами жовто-оранжево-багряних листочків. Як знову залишаться без вбрання і заснуть… щоб набратись сил на наступний рік.
Чи мріють дерева витягнути коріння із землі і розправивши усі покручені гіляки, вирушити у подорож? Побачити інші пейзажі, потоваришувати з іншими деревами, напитись іншої води?.. Так може думати про дерева лише людина, яка ходить на двох ногах і постійно перебуває у пошуках чогось Іншого. Дерево займаючи своє крихітне місце у Всесвіті, напрочуд зразково виконує довірене йому завдання. Воно виробляє кисень, дає дім птахам, тішить око щопори року по різному, і навіть після смерті не втрачає бажання бути в нагоді, перетворюючись на папір, паливо, меблі, скрипки… Тому дерева не думають про подорожі. Ви не знайдете пальму, що пожаліла б, що вона народилась у Зімбабве, або каштан, який живе у Хмельницькому і плаче за Київом. Кожне дерево щасливе робити прекрасним те місце, де воно є. Їм досить лише вітру, щоб перемовлятись між собою. Думаю... дерева люблять вітер.

Тим, хто чекає.

Кожен чекає. Кожен чекає щодня… коли ж хтось почне йому допомагати. Рятувати його. Жаліти його. Розуміти його. Любити його. Кожен чекає, поки хтось йому щось дасть. Весь світ чекає. Це ж набагато простіше, ніж самому щось для когось робити.
Все більшим і важчим стає камінь очікувань. Ми зростаємо, і все більше, і більше чекаємо від світу. Спочатку нам винні батьки «я сюди не просився, ти сама мене народила», потім додаються друзі «я хочу щоб вона дружила тільки зі мною, нащо їй інші подруги», з часом з’являються кохані «ти повинна просто робити те, що я кажу», потім діти «я сказав тобі замовкнути, значить замовкни»… Безкінечний список, довжелезна черга тих, хто нам винен. Ми звертаємо до них претензії. Ми вимагаємо відповіді на наші очікування.
Що? Зробити щось для когось? А чому взагалі потібно щось для когось робити? Відривати щось від себе. Жертвувати своїм часом і фінансами. Виконувати хоча б лише свою роботу добре. Чому ж це так важко, чому так неймовірно важко прийняти той факт, що світ насправді нічого тобі не винен?.. Авжеж, легше сидіти в шкарлупці, бути собі ображеним, недолюбленим і незрозумілим…
І тоді народжуються слова про «всіх». Адже камінь претензій уже виріс до розміру світу! «всі дівчата шалави», «всі хлопці козли», «всі беруть хабарі», «всі зраджують», «всім всеодно», «всі п’ють»… Немічне, безпомічне его не може вже й в руках тримати цю брилу.
Давайте не будемо чекати, поки хтось зробить нам добро. Набагато більше отримує той, хто віддає.

Зоряне небо.

У мене є власне зоряне небо. Невеличкий зоряний проектор. Воно дуже просте, це небо. І замість зірок на небі у нього просто крапочки. Воно невелике. Воно не має такої висоти і сили. Але все одно залишається моїм небом. Думаю, в чомусь ми схожі з ним. Мабуть, у цій дивній несправжності ми один одного розумієм. Лампа, яка намагається бути зоряним небом і істота, яка намагається бути живою людиною. Головне ставити високу планку! І тоді навіть щось виходить, і лампа стає зоряним небом для живої людини.
Я люблю дивитись, як зоряне небо падає на мене. Коли воно падає на долоньки, складається відчуття, що зорі в тебе в руках. Скрутитись калачиком під ним і дивитись на долоні, повні зірок... так чарівно. Одразу хочеться посміхатись, адже здається, що в такі моменти чудо дихає у шию і тихенько лоскоче.
Я люблю зоряне небо за відчуття свободи. Буває, здається, що тебе заганяють в куток, або ти сам себе заганяєш. Буває так, ніби повітря навколо перетворилось на воду, і потрібно навчитись ним дихати. Тоді... можна згадати зоряне небо. Це як стрілка з написом "вихід". Це як слова з пісні "за углом начинается рай, нужно только чуть-чуть подождать..." Ось таке у мене відчуття.
Саме тому… Вимикаю світло. Включаю зорі.

Чорно-біла.

Ще до того, як людина починає свідомо мислити, вона обирає для себе раз і на все життя – чорно-біле чи сіре. Категоричність чи компромісність. Життя підлаштовує ситуації, які допомагають усвідомити свій колір. Це ситуації вибору. Коли вибір робиш сам. Чорно-білий – той, хто вибирає. Свій Шлях він формує, дослухаючись до Всесвіту і розсудливо обираючи. Сірий –той, хто залишає право вибору ситуації. Адже це страшно – відповідати. Це страшно – йти вперед. Іноді здається, що відсторонюючись від вибору, людина знімає його з себе. Ця впевненість безпідставна – вибір все одно відбудеться. Просто Сірий втрачає право впливу на нього.
«Якщо вибрала – це остаточно.» – завжди кажу я собі. І несу відповідальність за вибір. Я ж Чорно-біла людина. Мені так здається, чи Чорно-білим все ж простіше в житті?
«Ти занадто категорична.» Та ні. Я просто не уявляю, як може бути по-іншому.
Сірий... напевно це складно. Всі відтінки. Немає остаточних рішень, немає спалених мостів. Завжди є дорога назад. Озиратися? Напевно, це складно. Або мені, такій Чорно-білій, тільки так здається?
Я думаю, є й інші кольори. Вони утворюються тоді, коли Сірі підіймаються на сходинку вище. Коли в їх житті з’являється щось таке, заради чого вони готові повести себе як Чорно-білі. Я, наприклад, знаю одну Зелену людину. Це концентрат життя, який грає на скрипці. Також мені зустрічалась Жовта людина. Сонце, яке обігріває всіх навколо себе, не знімаючи шалену плату за тепло, як деякі інші люди. Є ще й інші кольори, але…
Для Чорно-білих немає кольорів. Вони у всьому Чорно-білі. Сірі ж можуть знайти колір. Тому що у них такий діапазон відтінків ... Напевно, це зовсім по-іншому – бути Сірим.
Я виберу «так» або «ні». І це буде остаточно. Може, я за своїм рішенням не помічу кольорів, які могли б народитися, якби я не зробила такий вибір зараз. Але мені подобається бути впевненою. Знати, що я обрала і спиратися на це всередині себе.
Я вибрала свій колір. Він чорно-білий. Навіть якщо іноді я можу тільки стояти. Навіть якщо рухатися далі буває занадто складно для мене. Але я не хочу озиратися. Все-таки, я не бажаю стати Сірою.

Механік і Серце.

Одного разу до пошкодженого механізму підійде Механік і почне розбирати його...
Ось три шестерінки. Вони важливі однаково. На них все тримається. Кажуть, що якщо вони обертаються, це означає, що людина вірить, сподівається, любить. Справно працюючий механізм почуттів допомагає побачити прекрасне ... або каліцтво в повному обсязі. Бачення – головна характеристика його справності. Сліпота – головний показник зламу. Що таке любов? Знак питання зависає в повітрі і застрягає між зубцями. Скрип. Шестерінка передавлює його. Скрип ... Любов як бачення і розкриття прекрасного. Любов як те, що змінює на краще. Любов, що дає цілі. Любов, що дає шанс досягти чогось. Скрип ... Застрягла. Але ж кажуть, що любов засліплює? Механік постукує по цій трійці, змушуючи її рухатися. Скрип ... Встали. Так що тут вірно? А що робить ненависть? Скрип. Механік засмучено махає рукою. Але ж і ненависть засліплює! Який компонент вирішує, що керує механізмом – бачення чи сліпота? Скрип ... Важко рухаються три пов'язані шестерінки. Може, це дух визначає? Любов посилює сильний дух і послаблює слабкий. Любов і ненависть можуть засліпити тільки слабкого. Сильний не гарчить і не пускає слину. Сильний не втрачає себе і не розчиняється у почуттях, не трапляє у чорні діри відчаю, не гине від незадоволеної пристрасті. Слабкий дух живе за принципом маятника. Сильний дух завжди в рівновазі. Скрип ... Механік мовчить. Відвертість руйнує. Мовчання – це чесність? Він думає, мабуть, тут вже нічим не допомогти.
Механізм, коливання якого витягли його з грудей, починає барахлити. Віра піддається сумнівам, тому що інші говорять, що це нерозумно, любов висміюється, а надія і зовсім не потрібна. Напевно, так ламається механізм. Він схожий на годинник. Працює на заводі. Зупинилися ці три – і все. Все зупинилося.
Не дивлячись на застряглі знаки питань, шестерінки все ще намагаються рухатися. Механік дивиться на них з надією. Любовно очищає зубці шестерні віри від сумнівів. І коли віра починає рухатися, весь механізм раптово здригається. Тому що живий…
– Візьми його назад. Дбайливо бережи. Будь спокійна. Не коливайся. Не дозволяй іншим ламати і сама не ламай. – Механік посміхається, протягуючи мені Серце і йде назад ... у небо.

Сміттєзвалище пам'яті.

Що таке минуле? От зараз у цей момент коли я бігаю пальцями по клавішам, сидячи у ліжку, дивлюсь в монітор ноутбука і іноді у чорне вікно, чи є зараз, у цей момент, минуле?
Якщо відчути себе у зараз, минулого немає. Але є у мене така погана звичка – падати у минуле. Воно тягне мене як чорна діра, з величезною силою гравітації. Минуле, хороше і погане, те, що тішить і те, що хочеться змінити. І коли я падаю, я завмираю там без руху. Куди можна йти далі в минулому? Як іти далі в минулому? Падаючи у минуле, я усвідомлюю, що це застигла величина. І як би багато не хотілося стерти чи забути, як би не хотілось пережити щось іще раз – це неможливо. Минуле живе в пам'яті, воно товчеться там по закуткам, складене у чорні і сині мішки для сміття. Соваємо його, перебираючи старі листівки, непотрібні статуетки-подарунки, фотографії… Перекладаємо, то з синього в чорний, то з чорного в синій. Як важко дається усвідомлення, що залишається тільки жити з тим, що БУЛО, адже сміття з голови зазвичай не вивозять. Минуле така штука – не відмовишся, не кинеш, не зітреш, не прокрутиш знову, але і жити їм не можна. Треба просто йти далі. А далі можна йти тільки тоді, коли не озираєшся назад.
І все ж усе це сміттєзвалище – воно потрібне для майбутнього. Тому що НАВЧИЛО. Ну а якщо не навчило – усе повториться. Минуле нерозривно пов'язане з існуванням. А через нього має силу впливати на майбутнє. Накопичуючи помилки, вчишся не робити їх. Переживаючи світлі моменти, починаєш розуміти, як до них прийти на своєму шляху. Зустрічаючись віч на віч з наслідками вибору, зарубуєш на носі алгоритм вірного виходу. Саме тому так важливо робити висновки. І не дарма ж кажуть, що вчаться тільки на своїх падіннях.
Отже, якщо нічого не змінюється – я мертва, я знову падаю у минуле. Якщо не роблю висновків – я мертва, я знову повторюю минуле. Той, хто живе у минулому, приречений на безкінечну рефлексію. Щоб рухатись далі, мені залишається лише відчути себе у ЗАРАЗ. Це допоможе до тих пір, поки я знову не спіткнусь об уламок пам'яті і знову... впаду. Але! Я точно буду намагатись уважно дивитись під ноги.

Друга частина мене.

Бувають такі дні, коли частина мене каже «Тц, мені це все набридло!» і йде, залишаючи мене сам на сам з паперами, начальниками, неприємними розмовами та іншими принадами дорослого життя. Вона йде геть, гуляти манівцями міста, розмовляти з голубами, кататись на моїх улюблених качелях, теліпати ногами, сидячи на лавці і ніжачись під сонячними променями…
Вона знає толк у тому, що їй потрібно. Вона робить усе з любов’ю. Тому коли я починаю робити все з обов’язку, протиріччя на кшталт «я не хочу, але повинна», «мені не подобається, але я це зроблю» розпочинають між нами війну. Але вона не хоче війни. Тому коли я тону у болоті зобов’язань і обов’язків, втрачаючи останні краплинки посмішки, вона йде. Вона дуже розумна, ця частина мене. Вона йде для того, щоб я осягнула – не потрібно воювати з собою. Підносить те, що робиться з любов'ю. Затоплює те, що робиться з обов’язку.
Коли вона йде, і я залишаюсь сам на сам з усім цим безладом, я згадую це. Зупиняюсь. І нарешті починаю бачити. Погоду. Втомлені обличчя навколо. Брудне взуття. Тепло у слухавці старого телефону. Купу одягу, звалену на стільці. Мій простір, звужений до кордону витягнутої руки, невідворотно розширюється. І коли за секунду він досягає аж качель у сквері Шевченка, я бачу там її. І йду до неї, щоб знову стати єдиним цілим.
Вона каже мені: «Не завжди виходить робити те, що любиш. Але завжди люби те, що робиш.»
«Інакше… не варто і братись.» - договорюю за неї я.

Магія вдячності.

Якщо і є щось таке, що може врятувати світ, то це не краса. Аж ніяк! Я думаю, це вдячність.
У нитці свого життя я пов’язана з іншими людьми. Наші Шляхи перетинаються. І кожен мій крок говорить про те, що не буває самодостатніх людей. Я умію багато чого. Але набагато більше я не вмію. Щоб я могла йти своїм Шляхом, Всесвіт посилає мені тих, що підтримують мене, допомагають мені, рятують мене, навчають мене, зігрівають мене, люблять мене. Вони дають мені світло в моє серце, сили в мої руки, обладунок на моє тіло, який ніхто не здатен пробити. Всесвіт огортає мене, опікає мене, дає мені важливі і гіркі уроки, роблячи так, щоб мій Шлях підіймався вгору. Щоб я зростала і не стояла на місці. Так було завжди, і так є зараз. Але чи завжди я бачила це? Чи завжди я була вдячна за це?
Я-10-років-тому дивилась лише всередину себе. У тому віці, коли людина займається самопізнанням, важливий момент, коли вона відповідає на питання «хто я?». Якщо відповідь на це питання ставить людину у центр, якщо вона не усвідомлює того, що усі інші люди – рівноцінні їй, у цей момент народжується егоїст. Так було і зі мною. Егоїзм – це завод претензій. Егоїст ніколи не зможе бути щасливим. Він завжди хотітиме ще чогось для себе, і завжди буде чимось не задоволений. Почуття, що концентруються на власному его, не можуть бути повноцінними. Гордість, образливість, заздрість, злопам'ятність - це все продукти егоїзму. Культивація егоїзму у серці завдає удару по головній здатності людини - здатності любити. Егоїст не зможе любити нікого крім себе, тому що нікого він не поставить вище за себе і власні інтереси. Я знаю це. Частина мене іще живе за цими законами, і періодично бере наді мною верх.
Що ж відрізняє не-егоїста? Це його вдячність… Егоїсту винні усі. Не-егоїст – бачить і розуміє, що він усім завдячує. Егоїст не лише сам не може стати щасливим. Він ще й не може зробити щасливим нікого. Для не-егоїста стає саме собою зрозуміле те, що якщо робиш щасливими людей навколо себе, зможеш і сам бути щасливим.
Я-зараз розумію, що випромінюючи вдячність, налаштовуєш струни своєї душі, як музичний інструмент, на вірні ноти. Розумію, що вдячність навіть не так потрібна тим, кому я вдячна… вона потрібна мені. Це необхідно, щоб побачити навколо себе тих, без кого я не стала б собою, і за ними побачити Всесвіт, у якому ще є безліч таких людей як я. Таких, для яких я також можу стати допомогою, теплом, світлом, уроком…

Де твоє серце?

З чого у своєму житті ти зробив величезний скарб, вклавши туди своє серце?
…може, воно в дітях?
«Я поклала на тебе все своє життя, я відмовилась від кар’єри і від кохання, як ти смієш так розмовляти з матір’ю?» - каже мати-одиначка своїй дочці, яка просто хоче вирватись з ланцюга опіки.
…може воно в батьках?
«Мама сказала, що ми один одному не підходимо, як ми можем одружитись?» - каже сорокалітній мамин синок своїй співжительці, з якою уже десять років ростить сина.
…може воно в грошах?
«Робота має бути така, щоб зрубати бабло, і не напрягатись, або ти пахаєш, або на тобі пахають.» - каже такий собі трутень бюджетної системи.
…може воно в коханій людині?
«Я віддала йому себе, я все для нього робила, чому він покинув мене?» - каже дівчина, яка переслідує свого колишнього хлопця, засипаючи його листами і дзвінками.
…може воно у дзеркалі?
«Я така красотка, ну реально, як можна цього не бачити? Він сліпак!» - каже своїй подрузі скопійована форматна білявка.
Де ж ваше серце?
Порушуючи рівновагу, обираючи щось одне, ризикуєш не витримати втрати цього скарбу. Щоб повернути людину до витоку, Всесвіт забере саме це. Він нагадує – помісти своє серце назад, всередину себе. І тоді воно зможе вмістити все.
Коли любов починають міряти, її перекошує, вона вмить стає потворною. Коли оце я люблю найбільше, а оце трошки – це означає лише «я не люблю нічого». Поняття любові не має міри. Відкрите серце сприймає все однаково, наче сонце, що світить рівноцінно і на хороших, і на поганих людей. Вкладаючи серце у щось одне – визначаємо йому міру. Робимо його інвалідом.
Якщо ваше серце з вами, якщо ваше серце – сонце, тоді…
…любити дітей – означає бачити у них особистість, а не лише своє продовження.
…любити батьків – перестати давати приводи піклуватись про себе, а почати самому піклуватись про них.
…любити гроші – правильно їх використовувати, не жити лише заради себе і своїх задоволень, і любити роботу, яка їх приносить, сприймаючи її в першу чергу як спосіб розвитку і реалізації себе.
…любити кохану людину – залишаючись собою, жити одним життям на двох, не втрачати себе, не перекручувати, не переробляти, не калічити, не розчинятись.
…любити себе – турбуватись про себе, не нищити своє тіло і не нівечити душу.
То де ж воно – ваше серце?..

Пілігрим.

Здрастуй, самотній Пілігриме. Скільки кроків потрібно зробити, щоб досягти себе?.. Як багато доріг промайнуло під твоїми ногами? Як багато людей пройшло повз твоїх слідів? Скажи, Пілігриме, чи важкі камені очікувань в рюкзаку, що пригинає тебе до землі?
Навіщо ти тут, Пілігриме? Скільки ж разів ти, помиляючись, повертався і розпочинав все заново? Ти знаєш, чи правильний твій Шлях зараз? Чи йдеш ти туди, куди повинен йти? На цій дорозі, щоб досягти себе... скільки кроків уже зробив ти, Пілігриме?
Я бачу, ти зупинився. Знаєш, я називаю це місце – Край. Як багато, бачиш, як багато подорожніх зупинилося тут і скам'яніло... Вони не змогли знайти свій Шлях. А ти .. підеш назад? Чи залишишся каменем?
Порожній обрив. Сіра нескінченність. Чи знаєш ти, Пілігриме, чому тут стою я?.. Не камінь, але все ще тут. Я – ще жива, самотній Пілігриме, але пил жалю забив мені подих. Не можна зупинятися, Пілігриме. Не можна дивитися за Край, Пілігриме. Сльози котяться з втомлених очей ... моїх? твоїх? Дивлюся, як в дзеркало. Може бути, ти знаєш, куди потрібно йти далі? Може бути, ти покажеш мені дорогу назад, Пілігриме?
Я чую, як воно стукає, живе і тепле, твоє серце. Воно обов'язково вкаже тобі Шлях. Бачиш, ось в моїх руках – моє, але воно вже давно не компас, мертве і загублене. Може, саме тому я стою тут, не в силах зрушити з місця. Ти сумно похитуєш головою. Закриваєш мої долоні своїми. Ну що, почало битися, ні? Ти просто не чуєш, кажуть мені його очі. Просто занадто тихо.
Ти йдеш, щоб досягти себе, Пілігриме. Як і тисячі тут, ти йдеш по дорозі до себе. Я йду, щоб втекти від себе. Як і тисячі тут, я йду по дорозі від себе.
Чому ми зустрілися, Пілігриме? Тому що я зупинилася? Тому що ти помилився? Тому що тут Край? Скільки кроків зробив ти, Пілігриме? Я вже давно збилася з рахунку...
Чому ти посміхаєшся, пілігриме? Зігріваючи моє мертве серце, чому ти посміхаєшся? Слухаючи мої слова, чому ти посміхаєшся? Випрямляєш спину. Піднімаєш голову. Сльози тепер прокладають чисті доріжки тільки на моїх щоках. Береш мене за руку. Куди? За Край? Я була там... там немає нічого. Я звідти, Пілігриме.
Тисячі каменів-подорожніх байдуже дивляться на нас.
– Я прийшов за тобою.
Крок. У прірву? Щоб більше не стояти на місці.
Вгору. Як? Не важливо. По дорозі до себе. Не тікаючи. Не відвертаючись.
Край. Придумала я сама. Чи можеш ти показати мені Шлях...

Курс валют.

Отже, коли в силу вступає новий курс валют, все що є в доступі піддається переоцінці. Курс валют – такий собі еталон, який визначає вартість всього. Величина горя або величина щастя. Злість і ненависть. Довіра чи недовіра. Дивлячись на світ через власні відчуття і почуття, сприймаєш усе однобоко. Свій внутрішній світ здається величезним, якщо не порівнювати його з тим, що за його межами. На острові курс валют завжди буде високим. Про це нам навіть досвід Великобританії говорить. Найсильніша пережита нами емоція задає найвищу ціну. У призмі такого курсу все, що пережите, здається АРХІ складним, болючим, неможливим, нестерпним... як середньовічне мучеництво. Тому що людина бачить тільки себе і не бачить нікого більше.
Але Всесвіт обов’язково введе на ринок нову валюту.
У мене це якось сталось влітку, декілька років тому. Це була дорога валюта. Величина іншого горя. Іншої біди. Моя подруга потрапила в лікарню майже при смерті. З температурою 41 і підозрою на смертельно небезпечну інфекцію в крові. Через високу температуру у неї почалось запалення внутрішніх органів, перитоніт. Їй робили термінову операцію.
Мабуть, Всесвіт вирішив показати, що я занадто довго оцінювала світ своїм курсом валют своєї образи і свого болю. На щастя, зараз, вона вже відновилась після операції, одужала і тепер все гаразд.
І якою дрібною поруч з цією валютою виявилася моя валюта. Як найдешевший в світі зімбабвійський долар проти величини фунтів стерлінгів. Згадуючи це, я говорю собі – у моєму житті не все так погано. Зі мною не сталось нічого непоправимого. У мене є все, щоб жити далі. Коли моя душа починає боліти, я згадую новий курс валют. Переоцінюю себе і свої проблеми. Йду далі.
Користування Іншим курсом валют робить людину обачною і розсудливою. Крізь цей курс вона бачить інших людей, і тільки тоді може бути учасником їх життя. І саме це означає думати ПРО КОГОСЬ, а не лише ПРО СЕБЕ.

Будинки та очі.

Цікаво, що відчувають старі будинки? Наприклад, той, що нещодавно постраждав у центрі, або той, що через дорогу від кондитерської фабрики, такий покинутий, що вже виростив у собі дерева… Мабуть, у них багато сумного досвіду. Не усі люди, що називали їх своїм домом, хороші. Мабуть, будинки прив'язуються до людей, як і люди до будинків. Будинки люблять чекати людей по вечорах. Це така особлива атмосфера, коли підходиш до свого будинку і відчуваєш, що він тебе чекає, навіть якщо ти відкриваєш двері квартири власним ключем і у ній не горить світло.
Самотні старі будинки та необжиті новобудови, про що вони думають холодними ночами? У цьому вони так схожі на людей – одиноких дідусів та бабусь, у яких вже нікого немає, і молодих-зелених, що стогнуть про самотність у пабліках спільнот. Старі – згадують, молоді – мріють. Мій шести-поверховий будиночок пропорційно десь одного віку зі мною. Огортаючи та захищаючи затишок своїми стінами, чи задумується він, що за люди у ньому живуть?
Люди проходять мимо будинків увечері і бачать вікна. Зі світлом і без. З тюлями, з фіранками, з квітами, котами, пластикові та дерев'яні. Вікна – це очі будинків. А що ви відчуваєте, зазираючи в чиїсь очі?
У чиїсь очі… Як рідко люди дивляться в очі. Заклопотані і забігані, вони бачать лише те, що під ногами, а зустрівшись раптово поглядами, миттєво відвертаються. І я також… рідко дивлюсь комусь в очі. Тому що погляд в очі – це погляд у саме нутро. Це доторк між душами, який відчувається так гостро, що стає соромно за цю оголену близькість, що виникає, коли дивишся комусь в очі. Коли ти дивишся в очі коханій людині, то за цим обов’язково йде поцілунок, бо таке зближення душ робить нестерпною фізичну відстань. Очі в очі будується ланцюжок зв’язку, який пов’язує людей за секунди… Тому ми обриваємо погляд, до тих пір поки ланцюжок іще не сформувався. Це так страшно – наблизитись. Але хіба не варто ризикнути?.. Подивіться в очі тому, хто поряд. І тоді ви побачите… нарешті побачите цю людину.
А повертаючись ще на хвильку до будинків, думаю, було б цікаво знати, що у них також є емоції. Тоді, б, мабуть, вони говорили кожному, хто йде «щасливої дороги», а тим хто прийшов до дому «з поверненням»...

Качелі.

Що ви думаєте про качелі? Прості, звичайнісінькі качелі, такі, що є у кожному дворі, з дитинства знайомі. Я от їх просто обожнюю. Щоразу коли йду повз сквер Шевченка, не можу відмовити собі в цьому задоволенні. У сквері зараз так пусто, тільки холод, і я у чорному пальто, у навушниках... на качелях. Труби холодні, але я організована і продумана дівчина – натягую на руки рукави аж до пальців! Я знаю яка з них краща, яка не рипить, і на якій легше розкататись. Чому я так люблю качелі? За відчуття свободи........ чарівне відчуття свободи. Коли ти летиш вгору, і все твоє тіло тягнеться вгору і погляд у небо і так... ніби зараз ти злетиш і залишиш позаду землю. Момент невагомості у найвищій точці. А ще можна побачити світ догори ногами! Це так чарівно, знову і знову цей погляд вгору і відчуття легкості, вітер тріпає волосся, музика у моїх вухах... але.... я втомлююсь і перестаю доставати до неба. І тоді стає трохи сумно. Тоді я просто сиджу і чекаю поки вона сама зупиниться.
Найяскравіший спогад про качелі залишився у мене від літа аж 2011 року. Коли йшла шалена літня злива і мені було дуже важко на душі, я йшла під зливою, чекаючи, що вона змиє з мене мій біль... і якось я опинилась біля качелі. Кататись на качелі під дощем.... так мокро і весело)) Отримуєш дозу крапельок у Н-ній степені! Дощ і качелі – дві великі сили!
А ще є мрія – п’ята ранку, літо, у сквері Шевченка пусто, люди іще сплять, але сонце – вже ні. Повітря насичене вологою, ранок ще прохолодний, хтось такий близький і любий, катає мене на качелях і вітер носить між деревами наші веселі голоси. Просто ще тільки п'ята ранку, і тут тільки ми, тільки ми на весь сквер, і сквер тільки наш, всі качелі, дерева, доріжки, калюжі, фонтани, земля і трава... і теплі-теплі руки. І так це безглуздо, що аж самій соромно.
А взагалі, у мене є улюблені качелі по усьому місту. Вони сховані у різних дворах, я сама їх знайшла, блукаючи літніми теплими вечорами в пошуках душевного спокою.
Цікаво, чи любить хтось качелі так само захоплено як я? Чи знає хтось, що летячи вгору потрібно дивитись у небо? Чи знає хтось, що так можна відчути себе на долю секунди вільним легким птахом?...
«Почему мне никто не дарит шанс?... Моё право стать птицей...»

Любиш?

Любити, що це? Порух серця, теплота і малесенькі пухирці газу, які прямо як у холоднючій пляшці Пепсі прокочуються лоскочучи по стінкам, від живота до горла, до голосу. Я люблю так багато всього, і це робить мене на краплинку щасливою тоді, коли буває важко…. Можливо, ти теж любиш?
Любиш вітер, коли він б’є в лице і куйовдить волосся? Але не навпаки! До вітру треба завжди бути лицем. Тоді він буде обіймати. Це відчуття схоже на те, як у корабля напинаються вітрила, і він готовий йти далі своїм шляхом у морі хвиль. Слабке серце – воно таке, завжди вишукує підтримку у стихійних явищ. От, наприклад, гуляти під добрячою зливою – це по-дурному захопливо. Дощ без питань змиває весь негатив, робить тебе чистою як нова копійка, дає сили.
Та не лише обійми вітру. Любиш, коли тебе обіймають?.. Я люблю обіймати. Бачу старих друзів, і хочеться пожмакати їх добряче, щоб вони відчули мою радість, бачу кота і він не уникає мого обіймо-капкану. Мої почуття передаються обіймами. Моя пам’ять зберігається в обіймах. Адже пам’ять залишає для постійного доступу в своєму сховищі лише найкраще. Навіть спогад про обійми викликає у мене дурно-теплу усмішку.
Любиш усміхатись? Усміхатись! Не «працювати смайлом у чаті», а посміхатись. Посмішка, що б там не казали, це найкращий у світі щит і меч! Хай мені грублять, хай висловлюють незадоволення, хай плюються в лице хамством, посмішка у відповідь ставить непереборний бар’єр. Бачите, ваші стріли не трапляють у ціль. Якщо вам дійсно є що сказати – давайте поговоримо як люди.
Любиш повний місяць і чисте зоряне небо? Я от обожнюю небо. Просто тому, що воно таке. Якщо вітер – це свобода, то небо – вічність. Це рівновага, яка каже – завтра буде новий день, не дивлячись ні на що. Якщо подивитись у небо там, де немає зайвого освітлення, яку ж величезну кільсть зірок можна побачити! Яке воно велике і величне, зоряне небо! І які дрібні поряд з ним ми, нерозумні споживачі дорогоцінних секунд.
Правда ж, любиш, коли музика заповняє твій простір. Музика – це майже як почуття. Вона передає настрій і завжди поряд. Навіть якщо вона не грає, вона все одного грає в голові. Музика, як частина тебе.
Любиш творити… створювати? Малювати, писати вірші, робити картини, це таке відчуття! У кожного свої творіння. І в кожне творіння вкладається частинка душі. Кожне – емоція, виділена і заархівована у щось матеріальне.
А може ти любиш, як і я, число «тринадцять»? Я – дуже, воно моє, рідне. Щасливе! Я народилась у цей день, хіба це не щастя?
Любиш зиму? Ні, не ту, що зараз. А таку, коли все навколо білесеньке-біле, запорошене неприглядне сміття на вулицях, припудрені сплячі дерева, сліди бігають по підсипаним піском доріжкам, сніжки і сніговики, і лапатий, нахабний сніг, на який так класно дивитись, задерши голову догори.
Любиш бути… потрібним? Це просто необхідне відчуття. Я без нього помираю. Турбуватись про когось. Думати про когось. Захоплюватись кимось. Люблю ЛЮБИТИ.
Коли ти іще зовсім молодий і зелений, тебе рве і калічить зсередини. Кожне почуття як вибух ядерної бомби, залишає після себе спалену Хіросіму. «Якщо любити – тільки принцесу, ненавидіти – цілу галактику.» - казав один із книжкових героїв. А виростаєш і розумієш – любов прихована у дрібницях, і складається як великий пазл на три тисячі штук з маленьких частинок.
Не сумуй. Поряд з тобою завжди є, що любити, і з чого черпати сили. Побач. І полюби.

Шукаю...

... тепле і сильне серце. Таке, що не боїться зустрітись з випробуваннями і не втрачає при цьому людяності.
... обійми. В яких буде найбезпечніше в світі, просто тому що вони є, і тоді можна йти вперед і робити неможливе.
... творця, а не руйнівника. Такого, що світ не нищить навколо, а приймає як дар кожну можливість зробити щось хороше.
... щоб робити все разом, щоб бути на МИ.
... розум, розсудливий і поміркований, так щоб було "дві голови краще".
... сяйво очей, яке скаже про те, що моє існування не даремне, що я була народжена для того, щоб ці очі мене зустріли.
... щось таке тремтливо-своє, незрівнянно рідне і зрозуміле без слів.

Як щодо знайомства?

Доброї пори дня, читачу. Дякую, що завітав у куточок, де старанно складаються слова мого серця. Можливо тут забагато метеликів. Чи ще чогось такого, далекого від реальності. Але я тобі скажу тільки чисту правду. Правду, що діє у моєму світі, із серця у серце. Хочеш?