Остання краплинка посмішки.

І коли у тебе залишається остання краплинка посмішки, така маленька, що її можна помітити лише у кутиках очей, тоді раптово дещо дуже бажане стає непотрібним. Це можна буде відчути одразу на смак, на погляд, на дотик… у всьому навколо і всередині. Як неочікуване відключення електрики – немає світла, немає комп’ютера, немає телевізора, лише годинник відраховує секунди тимчасової ізоляції. Так буває, коли дуже тягнешся, дуже прагнеш, здається, зараз поставиш світ з ніг на голову і… теньк. Ланцюжок натягнувся і розірвався. Інерція миттєво відкидає у протилежний бік. Можна ще багато роздумувати, вичавлюючи з себе висновки, вислуховувати мільйон небайдужих порад, колупатись в копичці попелу, та все даремно. Коли запитуєш себе: «Ти цього хотіла?», «Це тобі було потрібно?» і однозначно розумієш, що скажеш у відповідь.
І тоді ти опиняєшся у воді. У той момент повітря навколо тебе було замінено водою. Ти продовжуєш дихати і іноді щось говорити, але важко рухатись і неможливо кричати. Така собі медуза, ти навіть рада, що опинилась у воді, адже тепер ніхто не поранить твоє хворе біле м’ясо, та й ти сама не вжалиш тих, хто був неуважним і опинився занадто близько. Усе в порядку, правила крейдяного кола діють навіть у воді, ти всередині, вони назовні, вони тебе не дістануть.
Та що ж це. Тягне свої руки-калічки, шкутильгає, спотикається і падає недужне бажання. Дещо омріяне і тепер непотрібне. Дивишся і так соромно, ніби увесь світ бачить поряд з тобою це безпорадне створіння. Ховаєш його за спиною, робиш вигляд, що нічого не помічаєш. Так простіше тоді, коли все, що в тебе залишилось це остання краплинка посмішки.