Ін'єкція зла.

Зло входить всередину повільно і непомітно. Йому досить малої тріщини. Як ін'єкція в один кубик в крапельниці з фізрозчину - достатньо лише проколу. Воно вітається, знімає взуття, запитує - де можна присісти, виключно ввічливе та привітне. А ти, така заклопотана, махаєш рукою, он туди, туди сідай, і навіть не піднімеш очі, щоб подивитись у чорне провалля обличчя нового гостя. Голку введено. Ін'єкція готова. Зло продовжує сидіти там, де йому сказали, та ін'єкція потихеньку розповзається, краде колір, краде світло, краде голос, краде життя. Усе гаразд, тобі уже 27, давно пора - визирає з далекого закутка і посміхається чорна-вона. Повертається обличчям до зла біла-вона. Повертається і падає, і опиняється вмить на дні безодні, вертить головою вправо та вліво, хоч і все добре розуміє. Голку витягають. Шприц пустий. Фізрозчин залито чорнотою, за законами дифузії вона заволікує прозору рідину, у якій ти дихаєш, зачорнює легені, заливає чорним кров, а за нею й усе тіло. Виходу немає. Біла-вона лежить на дні безодні і навіть сліз їй непотібно. Повільно зникає. Її частинка життя завершилась. Її роль вичерпалась. Її світло гине. Вона згадує, як було тепло і радісно, поки всередину не увійшло зло. А зло сидить там, де його посадили, обіймає за талію чорну-її і вони будують свої плани на майбутнє.
Аж раптом щось робить "хрусь". Достатньо однієї тріщини... Чорна рідина як нестримний потік видирається назовні, сльозами, болем, розкаянням. Злу нестає повітря, воно дуситься, воно як риба, викинута зі звичного середовиша, бліді пальці роздирають горло... Воно зникає. Зникає і взуття, залишене при вході.
Біла-вона відчуває, що може піднятись. Відкриває очі. Вона знову вижила.
Чорна-вона ховається в далекий куток. До наступного разу...

Рибки, що плавають в акваріумі зіниць.

Люблю дивитись в очі людей. Там добре видно рибок, що плавають всередині. Кольорових рибок-клоунів, зубатих рибок-піраній, хазяйновитих рибок-скумбрій, однобоких рибок-камбал, безтолкових рибок-бичків.... а бувають іще такі, що всередині плавають кальмари, або креветки, або восьминоги. А бувають такі, всередині яких плавають заморожені риби з мертвими очима.

Люди справно харчуюють своїх рибок, підсипаючи їх корму із роздумів. Цікаво, чим годують своїх рибок хазяйки піраній? Мабуть, чужими рибками... 

Заглядаючи в акваріум через зіниці, я ніби пірнаю у воду. Спершу мої рибки панікують і хочуть тікати, але я кажу їм, що ми не на довго. Лише поглянути на рибок цього акваріуму. 

Коли хтось відводить очі, впіймавши мій погляд, я думаю, що наші рибки не порозумілись. Шкода, можливо, вийде наступного разу - кажуть мені мої рибки. 

Вперед і вгору.

На наших дорогах життя не стоять камінці-дороговкази з підписами. Ніхто не розказує нам, що ми втратимо, якщо підемо на право, чи на ліво. І немає таксофону на роздоріжжі, щоб зателефонувати у небесну довідку і дізнатись, що твій шлях - це он той, ондечкий. І ти стоїш, і ноги вже давно хочуть кудись тупати, але мнешся, мнешся, мнешся... Куди?
У маленької дитини сотні шляхів попереду. Вона може стати ким завгодно... Але час минає. До одних справ знаходяться "вчителі", до інших "відвертачі". Кількість доріг зменшується. Перехрестя стає не таким вже й безмежним. А коли воно стає не безмежним, з'являється страх вірного вибору. Яка дорога зелена? На якій і себе не втратиш, і коня?
Насправді, на цьому перехресті було б досить одного каменя з одним написом. Ти можеш це полюбити? Тоді іди. Можна навіть спробувати пару кроків, перевірити себе. Ніхто не каже, що потрібно обрати раз і назавжди. Але якщо ти уже впевнився, що цей шлях тобі не полюбити... повертайся на перехрестя. Ну і тоді все ж таки... Яка?
Богатир не довго думав, коли прочитав напис "Наліво підеш - коня втратиш, направо підеш - себе загубиш, прямо підеш - смерть знайдеш." Як не глянь, безвиграшна ситуація. Але він просто любив своє діло і не боявся іти. Вперед і вгору. А кінець який?..

Ніколи не перестає.

Огортати теплом, дарувати радість. Синє небо, а я часом забуваю, що воно буває таке синє. А ще шість кілограм муркоти на мені щоранку. І дихати мені прямо у вухо, щоб я точно знала, вони чекають, поки я відкрию очі. І лікувати музикою, яка завжди є тією, що необхідна для мене. І зеленим листям моїх співжителів, які справно продукують кисень і навіть не ображаються, якщо я забуваю напоїти їх. Купати живим світлом і обіймати тепло-густою темрявою. Коли закриваєш очі, згортаєшся у свій простір спочинку і кожен м'яз солодко ниє, розслабляючись. І як читаю щось чудове, дивлюсь щось прекрасне, живу чимось неймовірним.
Всесвіт, він такий. Ніколи не перестає. Любити і дивувати мене...

Сумно.

Інколи стає невимовно... сумно.
І я кажу собі - адже ти не дерево, ти можеш змінити місце, де ти є. Можеш змінити коло людей, що тебе оточують.
Та це важко... чому так важко щось змінювати?
Тому що я не впевнена у тому, що це правильний крок.
Чим старшим стаєш, тим важче даються прийняття рішень. Уже не можеш нічого зробити здуру, і цим врятувати себе. Думаєш - чим моє рішення може нашкодити іншим. Чи маю я право на це? А можливо, мені просто страшно? А можливо.... мені вже просто все одно?
Лише сумно.... так сумно.
Я часто згадую фразу, давно-давно прочитану в одній із книг Лук'яненка.
"Роза без шипов превратилась в шипы без розы."

Чудо, яке неможливо подарувати самому.

І тут я зрозуміла. Нікому нічого не можливо дати, якщо не любиш.
Коли ми хочемо співчувати, бути уважними, допомогти (а може й не хочемо, але треба) - нічого не вийде, якщо немає в цьому любові. Причому, взаємної! Ну, може і вийде, але наперекосяк, не так як треба і взагалі не добре.
Я, взагалі-то, знала це і раніше, але не розуміла механізму.
Чудо - це добре діло, народжене взаємністю випромінюваних почуттів.
Ось, наприклад, заходжу у маршрутку, зла і втомлена, купа хлопців сидить, вільних місць немає, і хмарою над головою купчаться думки явно не позитивного характеру. Ось в таких умовах не буває чуда. Але якщо я заходжу і думаю - всі втомлені, не лише я, добре, що нарешті їдемо додому, мабуть, мені випало постояти, бо я тут найбадьоріша, а якщо так, то уявити лише які вони втомлені... і чудо стається.
Випромінювати любов, думаючи про інших, турбуючись про інших, допомагаючи іншим, це можливість стати частинкою мережі добра, провідником чуда. Допомогти з важкою сумкою, з дитячим візочком при виході з тролейбуса, з автоматом поповнення рахунку, з потрібним інструментом або інформацією... коли отримуєш шанс зробити щось добре - це безцінно.
Але не варто забувати, що чудо - справа взаємна. Якщо людина не відкрита до допомоги і думає, що всі навколо безсердечні сволоти, то навряд чи вдасться їй допомогти, навіть якщо допомога потребується. Нічого не вийде, якщо немає любові. До усього. 

Подорослішай.

Так, здається, і нічого особливого. Нічого складного немає в тому, щоб злитись, коли злишся, радіти, коли радієш, сміятись і сумувати, використовуючи прямий канал передачі і відображення інформації, не викривляючи її.  Не дарма ж кажуть - все написано на обличчі. Діти так і роблять. Але ось діти дорослішають. І потрохи справжні емоції зникають з їх обличчя. А потім і з їхнього серця. Коли ти дорослий - може статись так, що уже і не знаєш, чи правду говорить тобі твоє серце, а чи не сам себе надурив? Серце мертвіє, обростає твердою коростою лицемірства, і вже більше не чути його голос. В дитинстві казали - подорослішай, нарешті. Дорослі - це такі собі розчаровані істоти, що уже ні в що не вірять. Вони дивляться на світ з точки зору вигоди і практичності, і цим двом законам підкорюють усе, навіть свої емоції та почуття. Тому їхнє серце мусить відчувати те, що нав'яжуть йому, а обличчя видає чітко профільтровану інформацію, яка пройшла цензуру на виході. Але якщо дивитись з висоти пташиного польоту, коли ти бачиш усе, а не тільки вигоду? Якщо серце не обманювати? Якщо бути чесним і щирим? Якщо..?
Та я не знаю. Я уже серед дорослих. Хоча іноді... іноді я чую, як мені кажуть "подорослішай". І тоді я, сама не знати чому, радію.