Генеральне прибирання.

Промайнуло. Пройшло. Повз мене. Залишило купу сміття.
А я люблю фортепіанні мелодії і мрію навчитись грати на піаніно. Тому що музика - це свобода. Це крильця метеликів, це легкі пір'їнки, це щось беззахисне і в той же час дуже сильне.
І прибирання я також люблю. Тому що це гарна звичка - прибирати на робочому столі, прибирати в домі, прибирати в голові і в серці. Можливо, і варто пошкодувати сміття, яке викидаєш, і деяке навіть відкласти у далеку-далеку комірчину, але... потім усе одно викинеться. Головне відсортувати. Сміття на переробку, скло, метал, макулатура, біль, гнів, образа, а ось це пакет для жалю. Мабуть, не вистачить, треба ще один.
Але досить, досить, досить плавати в смітті!.. Вирватись з вигрібної ями, і видихнути. Повернути частинки себе, розкидані в незавершених творіннях, в улюблених місцях, покинуті і забуті. Зібрати у єдине ціле пазл своєї особистості. Ось це я люблю. А це я прощаю.
І все ж, я люблю фортепіанні мелодії.. Вони сумлінно супроводжують мене, поки я збираю пакети зі сміттям.

Коли з тобою говорять чужі слова.

Плаття. Чарівне і привабливе, лише я у ньому як щось чуже. Так буває, коли серце мовчить. Дивишся у дзеркало і все просто-простісінько мовчить. Заніміло, заціпило, задухло. Очі. Мені в очі дивляться мої власні очі. Що? Скажи щось. Скоро потрібно буде увійти в клітку з тиграми. Що ти скажеш їм? Будеш посміхатись, як завжди?
Сьогодні я вже втомилась посміхатись. У відповідь на чужі слова, які топчуть твоє, вивірене супер-точним мірилом, приміряне, укладене у сердечні духовні пустоти. Що все не так, що це не так, і те не так, що ти не так. Добра, дурна, закрита і забита, ох та що ви, дякую за таку кількість компліментів. Ні, ви так не хвилюйтесь, все зі мною насправді гаразд. Просто я одержима мрією, чи то це можна сказати ціль мого життя. Звучить вона просто "стати краще". А реалізую її я через принцип "жити не для себе". Але ж як тяжко, як тяжко, коли з тобою говорять чужі слова, говорять, що ти ніби то якийсь брак. Пробачте, що я живу. Але я буду жити так і далі.

Одягаю посмішку як плаття, чарівне і привабливе. Але чомусь на моєму обличчі чуже.

Завмерле.

Уявіть собі.
Не ласкавих котів. Не гарячий чай. Не тепле літо. Не холодну зиму. Не справжні почуття.
Застигло і завмерло все без коливань. Як маятник, який зупинили. Нічого не досягає піку, не виходить на відмітку 100%. Є навіть термін такий "тепло-хладний".
Завмерлий внутрішній маятник не перериває фізіологічне життя. Продовжуємо жити. Робимо все, що треба робити. Що повинні робити. Дихаємо. Переробляємо їжу. Рухаємося в стабільному темпі.
РОБОТИ. Кламц-кламц-кламц. Скрип. Скрип. Не живі...
Нічого не радує, нічого не засмучує. Нічого не хочеться.
Лишень уявіть собі...
А так багато. Так багато стоячих маятників обертається навколо мене. Живі мерці, чи то мертві душі... Дивлячись на них сама стаю такою. Ще трохи і замру, виклавши слово "вічність" з уламків криги від мого серця...
Надлишкові коливання шкідливі. Але і стояти маятник не повинен.
Штурхніть його, ну. Не дайте йому завмерти...

Невідомому.

Дай руку мені.. Підемо разом далеко-далеко, аж до кінця. Будемо сміятись над однаковими жартами, любити одні і ті самі солодощі, вибирати однакові фільми, а усе тому що ти полюбиш моє, а я полюблю твоє. Качелі і дерева, метелики і сніг, усе буде мати місце в нашому світі, усе буде новими фарбами, новими відчуттями, новими запахами, усе буде з приправою із наших почуттів. Дай руку мені... так щоб ніколи, ніколи не відпускати її, не розривати невидимий ланцюжок зв'язку, по якому будуть передаватись наші настрої, наші емоції, передаватись і ділитись на два. І на кінчиках пальців буде залишатись відчуття твого тепла, таке вічне, ніколи не втрачу його. Дай руку мені... і просто створимо світ.