Сумно.

Інколи стає невимовно... сумно.
І я кажу собі - адже ти не дерево, ти можеш змінити місце, де ти є. Можеш змінити коло людей, що тебе оточують.
Та це важко... чому так важко щось змінювати?
Тому що я не впевнена у тому, що це правильний крок.
Чим старшим стаєш, тим важче даються прийняття рішень. Уже не можеш нічого зробити здуру, і цим врятувати себе. Думаєш - чим моє рішення може нашкодити іншим. Чи маю я право на це? А можливо, мені просто страшно? А можливо.... мені вже просто все одно?
Лише сумно.... так сумно.
Я часто згадую фразу, давно-давно прочитану в одній із книг Лук'яненка.
"Роза без шипов превратилась в шипы без розы."

Чудо, яке неможливо подарувати самому.

І тут я зрозуміла. Нікому нічого не можливо дати, якщо не любиш.
Коли ми хочемо співчувати, бути уважними, допомогти (а може й не хочемо, але треба) - нічого не вийде, якщо немає в цьому любові. Причому, взаємної! Ну, може і вийде, але наперекосяк, не так як треба і взагалі не добре.
Я, взагалі-то, знала це і раніше, але не розуміла механізму.
Чудо - це добре діло, народжене взаємністю випромінюваних почуттів.
Ось, наприклад, заходжу у маршрутку, зла і втомлена, купа хлопців сидить, вільних місць немає, і хмарою над головою купчаться думки явно не позитивного характеру. Ось в таких умовах не буває чуда. Але якщо я заходжу і думаю - всі втомлені, не лише я, добре, що нарешті їдемо додому, мабуть, мені випало постояти, бо я тут найбадьоріша, а якщо так, то уявити лише які вони втомлені... і чудо стається.
Випромінювати любов, думаючи про інших, турбуючись про інших, допомагаючи іншим, це можливість стати частинкою мережі добра, провідником чуда. Допомогти з важкою сумкою, з дитячим візочком при виході з тролейбуса, з автоматом поповнення рахунку, з потрібним інструментом або інформацією... коли отримуєш шанс зробити щось добре - це безцінно.
Але не варто забувати, що чудо - справа взаємна. Якщо людина не відкрита до допомоги і думає, що всі навколо безсердечні сволоти, то навряд чи вдасться їй допомогти, навіть якщо допомога потребується. Нічого не вийде, якщо немає любові. До усього. 

Подорослішай.

Так, здається, і нічого особливого. Нічого складного немає в тому, щоб злитись, коли злишся, радіти, коли радієш, сміятись і сумувати, використовуючи прямий канал передачі і відображення інформації, не викривляючи її.  Не дарма ж кажуть - все написано на обличчі. Діти так і роблять. Але ось діти дорослішають. І потрохи справжні емоції зникають з їх обличчя. А потім і з їхнього серця. Коли ти дорослий - може статись так, що уже і не знаєш, чи правду говорить тобі твоє серце, а чи не сам себе надурив? Серце мертвіє, обростає твердою коростою лицемірства, і вже більше не чути його голос. В дитинстві казали - подорослішай, нарешті. Дорослі - це такі собі розчаровані істоти, що уже ні в що не вірять. Вони дивляться на світ з точки зору вигоди і практичності, і цим двом законам підкорюють усе, навіть свої емоції та почуття. Тому їхнє серце мусить відчувати те, що нав'яжуть йому, а обличчя видає чітко профільтровану інформацію, яка пройшла цензуру на виході. Але якщо дивитись з висоти пташиного польоту, коли ти бачиш усе, а не тільки вигоду? Якщо серце не обманювати? Якщо бути чесним і щирим? Якщо..?
Та я не знаю. Я уже серед дорослих. Хоча іноді... іноді я чую, як мені кажуть "подорослішай". І тоді я, сама не знати чому, радію.