Що ви думаєте про качелі? Прості, звичайнісінькі качелі, такі, що є у кожному дворі, з дитинства знайомі. Я от їх просто обожнюю. Щоразу коли йду повз сквер Шевченка, не можу відмовити собі в цьому задоволенні. У сквері зараз так пусто, тільки холод, і я у чорному пальто, у навушниках... на качелях. Труби холодні, але я організована і продумана дівчина – натягую на руки рукави аж до пальців! Я знаю яка з них краща, яка не рипить, і на якій легше розкататись. Чому я так люблю качелі? За відчуття свободи........ чарівне відчуття свободи. Коли ти летиш вгору, і все твоє тіло тягнеться вгору і погляд у небо і так... ніби зараз ти злетиш і залишиш позаду землю. Момент невагомості у найвищій точці. А ще можна побачити світ догори ногами! Це так чарівно, знову і знову цей погляд вгору і відчуття легкості, вітер тріпає волосся, музика у моїх вухах... але.... я втомлююсь і перестаю доставати до неба. І тоді стає трохи сумно. Тоді я просто сиджу і чекаю поки вона сама зупиниться.
Найяскравіший спогад про качелі залишився у мене від літа аж 2011 року. Коли йшла шалена літня злива і мені було дуже важко на душі, я йшла під зливою, чекаючи, що вона змиє з мене мій біль... і якось я опинилась біля качелі. Кататись на качелі під дощем.... так мокро і весело)) Отримуєш дозу крапельок у Н-ній степені! Дощ і качелі – дві великі сили!
А ще є мрія – п’ята ранку, літо, у сквері Шевченка пусто, люди іще сплять, але сонце – вже ні. Повітря насичене вологою, ранок ще прохолодний, хтось такий близький і любий, катає мене на качелях і вітер носить між деревами наші веселі голоси. Просто ще тільки п'ята ранку, і тут тільки ми, тільки ми на весь сквер, і сквер тільки наш, всі качелі, дерева, доріжки, калюжі, фонтани, земля і трава... і теплі-теплі руки. І так це безглуздо, що аж самій соромно.
А взагалі, у мене є улюблені качелі по усьому місту. Вони сховані у різних дворах, я сама їх знайшла, блукаючи літніми теплими вечорами в пошуках душевного спокою.
Цікаво, чи любить хтось качелі так само захоплено як я? Чи знає хтось, що летячи вгору потрібно дивитись у небо? Чи знає хтось, що так можна відчути себе на долю секунди вільним легким птахом?...
«Почему мне никто не дарит шанс?... Моё право стать птицей...»
Найяскравіший спогад про качелі залишився у мене від літа аж 2011 року. Коли йшла шалена літня злива і мені було дуже важко на душі, я йшла під зливою, чекаючи, що вона змиє з мене мій біль... і якось я опинилась біля качелі. Кататись на качелі під дощем.... так мокро і весело)) Отримуєш дозу крапельок у Н-ній степені! Дощ і качелі – дві великі сили!
А ще є мрія – п’ята ранку, літо, у сквері Шевченка пусто, люди іще сплять, але сонце – вже ні. Повітря насичене вологою, ранок ще прохолодний, хтось такий близький і любий, катає мене на качелях і вітер носить між деревами наші веселі голоси. Просто ще тільки п'ята ранку, і тут тільки ми, тільки ми на весь сквер, і сквер тільки наш, всі качелі, дерева, доріжки, калюжі, фонтани, земля і трава... і теплі-теплі руки. І так це безглуздо, що аж самій соромно.
А взагалі, у мене є улюблені качелі по усьому місту. Вони сховані у різних дворах, я сама їх знайшла, блукаючи літніми теплими вечорами в пошуках душевного спокою.
Цікаво, чи любить хтось качелі так само захоплено як я? Чи знає хтось, що летячи вгору потрібно дивитись у небо? Чи знає хтось, що так можна відчути себе на долю секунди вільним легким птахом?...
«Почему мне никто не дарит шанс?... Моё право стать птицей...»
Немає коментарів:
Дописати коментар