Цікаво, що відчувають старі будинки? Наприклад, той, що нещодавно постраждав у центрі, або той, що через дорогу від кондитерської фабрики, такий покинутий, що вже виростив у собі дерева… Мабуть, у них багато сумного досвіду. Не усі люди, що називали їх своїм домом, хороші. Мабуть, будинки прив'язуються до людей, як і люди до будинків. Будинки люблять чекати людей по вечорах. Це така особлива атмосфера, коли підходиш до свого будинку і відчуваєш, що він тебе чекає, навіть якщо ти відкриваєш двері квартири власним ключем і у ній не горить світло.
Самотні старі будинки та необжиті новобудови, про що вони думають холодними ночами? У цьому вони так схожі на людей – одиноких дідусів та бабусь, у яких вже нікого немає, і молодих-зелених, що стогнуть про самотність у пабліках спільнот. Старі – згадують, молоді – мріють. Мій шести-поверховий будиночок пропорційно десь одного віку зі мною. Огортаючи та захищаючи затишок своїми стінами, чи задумується він, що за люди у ньому живуть?
Люди проходять мимо будинків увечері і бачать вікна. Зі світлом і без. З тюлями, з фіранками, з квітами, котами, пластикові та дерев'яні. Вікна – це очі будинків. А що ви відчуваєте, зазираючи в чиїсь очі?
У чиїсь очі… Як рідко люди дивляться в очі. Заклопотані і забігані, вони бачать лише те, що під ногами, а зустрівшись раптово поглядами, миттєво відвертаються. І я також… рідко дивлюсь комусь в очі. Тому що погляд в очі – це погляд у саме нутро. Це доторк між душами, який відчувається так гостро, що стає соромно за цю оголену близькість, що виникає, коли дивишся комусь в очі. Коли ти дивишся в очі коханій людині, то за цим обов’язково йде поцілунок, бо таке зближення душ робить нестерпною фізичну відстань. Очі в очі будується ланцюжок зв’язку, який пов’язує людей за секунди… Тому ми обриваємо погляд, до тих пір поки ланцюжок іще не сформувався. Це так страшно – наблизитись. Але хіба не варто ризикнути?.. Подивіться в очі тому, хто поряд. І тоді ви побачите… нарешті побачите цю людину.
А повертаючись ще на хвильку до будинків, думаю, було б цікаво знати, що у них також є емоції. Тоді, б, мабуть, вони говорили кожному, хто йде «щасливої дороги», а тим хто прийшов до дому «з поверненням»...
Самотні старі будинки та необжиті новобудови, про що вони думають холодними ночами? У цьому вони так схожі на людей – одиноких дідусів та бабусь, у яких вже нікого немає, і молодих-зелених, що стогнуть про самотність у пабліках спільнот. Старі – згадують, молоді – мріють. Мій шести-поверховий будиночок пропорційно десь одного віку зі мною. Огортаючи та захищаючи затишок своїми стінами, чи задумується він, що за люди у ньому живуть?
Люди проходять мимо будинків увечері і бачать вікна. Зі світлом і без. З тюлями, з фіранками, з квітами, котами, пластикові та дерев'яні. Вікна – це очі будинків. А що ви відчуваєте, зазираючи в чиїсь очі?
У чиїсь очі… Як рідко люди дивляться в очі. Заклопотані і забігані, вони бачать лише те, що під ногами, а зустрівшись раптово поглядами, миттєво відвертаються. І я також… рідко дивлюсь комусь в очі. Тому що погляд в очі – це погляд у саме нутро. Це доторк між душами, який відчувається так гостро, що стає соромно за цю оголену близькість, що виникає, коли дивишся комусь в очі. Коли ти дивишся в очі коханій людині, то за цим обов’язково йде поцілунок, бо таке зближення душ робить нестерпною фізичну відстань. Очі в очі будується ланцюжок зв’язку, який пов’язує людей за секунди… Тому ми обриваємо погляд, до тих пір поки ланцюжок іще не сформувався. Це так страшно – наблизитись. Але хіба не варто ризикнути?.. Подивіться в очі тому, хто поряд. І тоді ви побачите… нарешті побачите цю людину.
А повертаючись ще на хвильку до будинків, думаю, було б цікаво знати, що у них також є емоції. Тоді, б, мабуть, вони говорили кожному, хто йде «щасливої дороги», а тим хто прийшов до дому «з поверненням»...
Немає коментарів:
Дописати коментар