Любиш?

Любити, що це? Порух серця, теплота і малесенькі пухирці газу, які прямо як у холоднючій пляшці Пепсі прокочуються лоскочучи по стінкам, від живота до горла, до голосу. Я люблю так багато всього, і це робить мене на краплинку щасливою тоді, коли буває важко…. Можливо, ти теж любиш?
Любиш вітер, коли він б’є в лице і куйовдить волосся? Але не навпаки! До вітру треба завжди бути лицем. Тоді він буде обіймати. Це відчуття схоже на те, як у корабля напинаються вітрила, і він готовий йти далі своїм шляхом у морі хвиль. Слабке серце – воно таке, завжди вишукує підтримку у стихійних явищ. От, наприклад, гуляти під добрячою зливою – це по-дурному захопливо. Дощ без питань змиває весь негатив, робить тебе чистою як нова копійка, дає сили.
Та не лише обійми вітру. Любиш, коли тебе обіймають?.. Я люблю обіймати. Бачу старих друзів, і хочеться пожмакати їх добряче, щоб вони відчули мою радість, бачу кота і він не уникає мого обіймо-капкану. Мої почуття передаються обіймами. Моя пам’ять зберігається в обіймах. Адже пам’ять залишає для постійного доступу в своєму сховищі лише найкраще. Навіть спогад про обійми викликає у мене дурно-теплу усмішку.
Любиш усміхатись? Усміхатись! Не «працювати смайлом у чаті», а посміхатись. Посмішка, що б там не казали, це найкращий у світі щит і меч! Хай мені грублять, хай висловлюють незадоволення, хай плюються в лице хамством, посмішка у відповідь ставить непереборний бар’єр. Бачите, ваші стріли не трапляють у ціль. Якщо вам дійсно є що сказати – давайте поговоримо як люди.
Любиш повний місяць і чисте зоряне небо? Я от обожнюю небо. Просто тому, що воно таке. Якщо вітер – це свобода, то небо – вічність. Це рівновага, яка каже – завтра буде новий день, не дивлячись ні на що. Якщо подивитись у небо там, де немає зайвого освітлення, яку ж величезну кільсть зірок можна побачити! Яке воно велике і величне, зоряне небо! І які дрібні поряд з ним ми, нерозумні споживачі дорогоцінних секунд.
Правда ж, любиш, коли музика заповняє твій простір. Музика – це майже як почуття. Вона передає настрій і завжди поряд. Навіть якщо вона не грає, вона все одного грає в голові. Музика, як частина тебе.
Любиш творити… створювати? Малювати, писати вірші, робити картини, це таке відчуття! У кожного свої творіння. І в кожне творіння вкладається частинка душі. Кожне – емоція, виділена і заархівована у щось матеріальне.
А може ти любиш, як і я, число «тринадцять»? Я – дуже, воно моє, рідне. Щасливе! Я народилась у цей день, хіба це не щастя?
Любиш зиму? Ні, не ту, що зараз. А таку, коли все навколо білесеньке-біле, запорошене неприглядне сміття на вулицях, припудрені сплячі дерева, сліди бігають по підсипаним піском доріжкам, сніжки і сніговики, і лапатий, нахабний сніг, на який так класно дивитись, задерши голову догори.
Любиш бути… потрібним? Це просто необхідне відчуття. Я без нього помираю. Турбуватись про когось. Думати про когось. Захоплюватись кимось. Люблю ЛЮБИТИ.
Коли ти іще зовсім молодий і зелений, тебе рве і калічить зсередини. Кожне почуття як вибух ядерної бомби, залишає після себе спалену Хіросіму. «Якщо любити – тільки принцесу, ненавидіти – цілу галактику.» - казав один із книжкових героїв. А виростаєш і розумієш – любов прихована у дрібницях, і складається як великий пазл на три тисячі штук з маленьких частинок.
Не сумуй. Поряд з тобою завжди є, що любити, і з чого черпати сили. Побач. І полюби.