Зоряне небо.

У мене є власне зоряне небо. Невеличкий зоряний проектор. Воно дуже просте, це небо. І замість зірок на небі у нього просто крапочки. Воно невелике. Воно не має такої висоти і сили. Але все одно залишається моїм небом. Думаю, в чомусь ми схожі з ним. Мабуть, у цій дивній несправжності ми один одного розумієм. Лампа, яка намагається бути зоряним небом і істота, яка намагається бути живою людиною. Головне ставити високу планку! І тоді навіть щось виходить, і лампа стає зоряним небом для живої людини.
Я люблю дивитись, як зоряне небо падає на мене. Коли воно падає на долоньки, складається відчуття, що зорі в тебе в руках. Скрутитись калачиком під ним і дивитись на долоні, повні зірок... так чарівно. Одразу хочеться посміхатись, адже здається, що в такі моменти чудо дихає у шию і тихенько лоскоче.
Я люблю зоряне небо за відчуття свободи. Буває, здається, що тебе заганяють в куток, або ти сам себе заганяєш. Буває так, ніби повітря навколо перетворилось на воду, і потрібно навчитись ним дихати. Тоді... можна згадати зоряне небо. Це як стрілка з написом "вихід". Це як слова з пісні "за углом начинается рай, нужно только чуть-чуть подождать..." Ось таке у мене відчуття.
Саме тому… Вимикаю світло. Включаю зорі.