Серце, серце, чого тобі треба? Чого ти як неживе, як механічний годинник, що зупинився, очікуючи чогось... чого?..
Прагматики, реалісти, лайливі та знаючі життя, як я вас боюсь, насправді. Ні краплинки доброти ні в жодному оці, і от як з такими розмовляти?... А я люблю посміхатись, і йдеш ось так, посміхаєшся, і тут тобі такі очі на зустріч, страшні і злі. Я одразу лякаюсь і втуплююсь поглядом в ноги. Я люблю людей, але... я їх боюсь. Люди бувають страшними. І серце моє ховається в п'ятку, трамбується там, тихеньке і робить вигляд, що неживе.
Йдучи по вулиці, я люблю уявляти навколо себе кулю, таку собі виокремлену, сяюючу броню, яку ніхто не проб'є. Йду в броні і посміхаюсь. Але згодом починаю думати, що я не в броні, а хом'як у пластиковому шарику, і одразу стає сумно. І хочеться закритись у своїй квартирі і ніколи-ніколи не виходити і не бачити людей.
Серце, чого тобі? Ти сидиш у п'ятці, то й сиди там... Чого тобі треба? У сяюючу, але все ж таки пластикову кулю, ніхто не прагне. Можна просто бути спокійною і зваженою, працювати і займатись хобі, бути собою і не ламати нічого, перетворюючи себе під чужими бажаннями на полотно абстракціоніста.
Я люблю тепло. Мерзляча страшенно, навіть зараз у мене під ковдрою в ногах електрична грілка. Але моя улюблена пора року - сніжно-біла зима. Так і ти серце. Ти любиш бути незайнятим. Але насправді... насправді-насправдісічки хочеш бути захопленим, вилізти з п'ятки, розпростерти крила, заспівати...
Але люди старшні, вони закидують страшними словами, роблять страшні очі, залишають за собою страшні спогади. Як би не посміхався, рука, яка хоче вдарити - не зупиниться.
Тому не ний. Завтра, як і кожного ранку, я заштовхаю тебе у п'ятку, натягну сяючу пластикову кулю, і покочу її, як знающий хом'як. Все добре, серце. Колись... це я тобі обіцяю! Колись хтось побачить нашу посмішку і постукає в сяючу кулю...
Прагматики, реалісти, лайливі та знаючі життя, як я вас боюсь, насправді. Ні краплинки доброти ні в жодному оці, і от як з такими розмовляти?... А я люблю посміхатись, і йдеш ось так, посміхаєшся, і тут тобі такі очі на зустріч, страшні і злі. Я одразу лякаюсь і втуплююсь поглядом в ноги. Я люблю людей, але... я їх боюсь. Люди бувають страшними. І серце моє ховається в п'ятку, трамбується там, тихеньке і робить вигляд, що неживе.
Йдучи по вулиці, я люблю уявляти навколо себе кулю, таку собі виокремлену, сяюючу броню, яку ніхто не проб'є. Йду в броні і посміхаюсь. Але згодом починаю думати, що я не в броні, а хом'як у пластиковому шарику, і одразу стає сумно. І хочеться закритись у своїй квартирі і ніколи-ніколи не виходити і не бачити людей.
Серце, чого тобі? Ти сидиш у п'ятці, то й сиди там... Чого тобі треба? У сяюючу, але все ж таки пластикову кулю, ніхто не прагне. Можна просто бути спокійною і зваженою, працювати і займатись хобі, бути собою і не ламати нічого, перетворюючи себе під чужими бажаннями на полотно абстракціоніста.
Я люблю тепло. Мерзляча страшенно, навіть зараз у мене під ковдрою в ногах електрична грілка. Але моя улюблена пора року - сніжно-біла зима. Так і ти серце. Ти любиш бути незайнятим. Але насправді... насправді-насправдісічки хочеш бути захопленим, вилізти з п'ятки, розпростерти крила, заспівати...
Але люди старшні, вони закидують страшними словами, роблять страшні очі, залишають за собою страшні спогади. Як би не посміхався, рука, яка хоче вдарити - не зупиниться.
Тому не ний. Завтра, як і кожного ранку, я заштовхаю тебе у п'ятку, натягну сяючу пластикову кулю, і покочу її, як знающий хом'як. Все добре, серце. Колись... це я тобі обіцяю! Колись хтось побачить нашу посмішку і постукає в сяючу кулю...
