Бувають такі дні, коли частина мене каже «Тц, мені це все набридло!» і йде, залишаючи мене сам на сам з паперами, начальниками, неприємними розмовами та іншими принадами дорослого життя. Вона йде геть, гуляти манівцями міста, розмовляти з голубами, кататись на моїх улюблених качелях, теліпати ногами, сидячи на лавці і ніжачись під сонячними променями…
Вона знає толк у тому, що їй потрібно. Вона робить усе з любов’ю. Тому коли я починаю робити все з обов’язку, протиріччя на кшталт «я не хочу, але повинна», «мені не подобається, але я це зроблю» розпочинають між нами війну. Але вона не хоче війни. Тому коли я тону у болоті зобов’язань і обов’язків, втрачаючи останні краплинки посмішки, вона йде. Вона дуже розумна, ця частина мене. Вона йде для того, щоб я осягнула – не потрібно воювати з собою. Підносить те, що робиться з любов'ю. Затоплює те, що робиться з обов’язку.
Коли вона йде, і я залишаюсь сам на сам з усім цим безладом, я згадую це. Зупиняюсь. І нарешті починаю бачити. Погоду. Втомлені обличчя навколо. Брудне взуття. Тепло у слухавці старого телефону. Купу одягу, звалену на стільці. Мій простір, звужений до кордону витягнутої руки, невідворотно розширюється. І коли за секунду він досягає аж качель у сквері Шевченка, я бачу там її. І йду до неї, щоб знову стати єдиним цілим.
Вона каже мені: «Не завжди виходить робити те, що любиш. Але завжди люби те, що робиш.»
«Інакше… не варто і братись.» - договорюю за неї я.
Вона знає толк у тому, що їй потрібно. Вона робить усе з любов’ю. Тому коли я починаю робити все з обов’язку, протиріччя на кшталт «я не хочу, але повинна», «мені не подобається, але я це зроблю» розпочинають між нами війну. Але вона не хоче війни. Тому коли я тону у болоті зобов’язань і обов’язків, втрачаючи останні краплинки посмішки, вона йде. Вона дуже розумна, ця частина мене. Вона йде для того, щоб я осягнула – не потрібно воювати з собою. Підносить те, що робиться з любов'ю. Затоплює те, що робиться з обов’язку.
Коли вона йде, і я залишаюсь сам на сам з усім цим безладом, я згадую це. Зупиняюсь. І нарешті починаю бачити. Погоду. Втомлені обличчя навколо. Брудне взуття. Тепло у слухавці старого телефону. Купу одягу, звалену на стільці. Мій простір, звужений до кордону витягнутої руки, невідворотно розширюється. І коли за секунду він досягає аж качель у сквері Шевченка, я бачу там її. І йду до неї, щоб знову стати єдиним цілим.
Вона каже мені: «Не завжди виходить робити те, що любиш. Але завжди люби те, що робиш.»
«Інакше… не варто і братись.» - договорюю за неї я.
Немає коментарів:
Дописати коментар